April 24th, 2017

Авром

Авраам Шмулевич: У Путина больше нет внешних причин воевать с Украиной

Россия и Северная Корея пугают мир громкими заявлениями о ядерной войне. В ответ США спешат показать весь свой военный потенциал

Новая Холодная война или очередные политические игры? Как показывают последние события, четкого ответа на этот вопрос нет ни у кого.

Возможна ли в действительности разрушительная ядерная война, какие варианты экспансии обдумываются сейчас в Кремле, а также что мешает Украине стать европейским государством, в интервью Politeka рассказал раввин, политолог Авраам Шмулевич.

NrvSDyBVq9hLr— На международном уровне активизировался вопрос возможной ядерной войны с Северной Кореей. Что это – реальная угроза или политика громких слов?

— В целом, все возможно. Ведь у нас есть два государства (Россия и Северная Корея), на политическом уровне заявившие, что готовы применить ядерное оружие. Такого не было даже в эпоху Холодной войны. Тогда применение ядерной бомбы было маловероятным, поскольку последствия были бы уж очень разрушительными для всех сторон. Сейчас все по-другому. Ядерное оружие модернизируется, становится все менее разрушительным.

Недавно (13 апреля) США впервые применили в Афганистане самое мощное из когда-либо использовавшегося в боевой обстановке неядерное оружие – бомба GBU-43/B MOAB. Аббревиатура MOAB официально означает «Massive Оrdnance Air Иlast» (тяжелый боеприпас фугасного действия). Но в СМИ ее называют «Mother of All Bombs» — «Мать всех бомб».  Она предназначена именно для уничтожения подземных сооружений. И это еще не самая мощная из неядерных противобункерных бомб в американском арсенале.

Через день после этого, 14 марта, было проведено испытание на полигоне в Неваде новой ядерной бомбы B61-12 gravity bomb, «гравитационной бомбы». Она взрывается под земной поверхностью. Фактически эти одновременно показанные американцами бомбы предназначены для уничтожения высшего руководства страны, которое захочет применить ядерное оружие. Понятно, что для Путина и Ким Чем Ына потеря собственных граждан не важна. Сами они надеются отсидеться в подземных бункерах. Не выйдет.

— Модернизировать ядерное оружие – это одно, но применить – совсем другой вопрос. Что может стать точкой кипения?

— Конечно, не хочется верить в громкие заявления политиков. Зачастую диктаторские режимы предпринимают шаги, необъяснимые с точки зрения здравого смысла.

Если говорить о Юго-Восточной Азии, то там существует противостояние между Китаем и остальными странами – Японией, Филиппинами, Вьетнамом.

Актуальна до сих пор проблема Тайваня, которую Китай хочет решить военным путем (это даже предусмотрено в официальной военной доктрине). Есть еще непредсказуемый лидер Северной Кореи и кризис в Южной, которым он может захотеть воспользоваться. Также имеем США, где совершенно не понятно в чем заключается политическая линия.

Не забываем и о России, которая может воспользоваться ядерным арсеналом, как минимум, для шантажа. Так что события могут развиваться, как снежный ком.

— Израиль когда-то разобрался с иракской и сирийской ядерной проблемой. Например, в 2007 году ВВС Израиля разбомбили в Сирии объект, который предположительно был строящимся ядерным реактором. Следует ли американцам применить такой же опыт в отношении Северной Кореи?

— Да, у Израиля был такой опыт. Один – в Ираке, когда Саддам Хусейн строил ядерный реактор, и второй – по сирийскому объекту. Весь мир осудил операцию в Сирии. ООН грозилась даже ввести санкции против Израиля. Некоторые, кстати, были введены.

Никто сегодня не выражает благодарность Израилю за то, что в Сирии нет ядерной бомбы. Представьте, что было бы сейчас, если бы в руках Башара Асада оказалось ядерное оружие. Спорили бы сейчас о том, какова вероятность, что ядерная бомба взорвется на улицах Парижа. Это все показывает, насколько политики, даже демократических стран, недальновидны.

Но здесь есть существенное отличие между стратегией Израиля в Ираке и Сирии и нынешней ситуацией в Северной Корее. Израиль тогда действовал на опережение. Ядерный реактор в Сирии, например, еще не был построен. В Северной Корее уже имеется ядерная бомба.

Предыдущей администрации США нужно было действовать раньше. Но вся политика Обамы заключалась в том, что рисовалась некая красная линия, за которую нельзя переступать. Затем противник ее переступал. Америка ничего не предпринимала, но рисовала следующую красную линию, при нарушении которой уж точно последуют жесткие меры. Эта линия нарушалась, объявлялась следующая. Так что время упущено.

Наносить удар стоит теперь только при полной уверенности, что удастся все ядерные боеголовки уничтожить до того, как они успеют взлететь. Иначе больших жертв не миновать.

— Если время упущено, то какую линию следует нарисовать администрации Трампа?

— Самая неблагодарная вещь – это прогнозировать внешнеполитическую линию президента Дональда Трампа. Он абсолютно непредсказуем, и я не могу понять ту логику, которой он руководствуется. Подозреваю, что и сам Трамп ее не знает.

До прихода во власть он заявлял, что его главный приоритет во внешней политике – это борьба с Китаем. Действительно, существует огромный внешнеторговый дефицит между Америкой и Китаем (в пользу последнего).

Китай проводит агрессивную внешнюю политику. Трамп критикует и отменяет Транстихоокеанское партнерство (торговое соглашение между 12-ю странами Азиатско-Тихоокеанского региона, – ред.). При этом ничего не предлагает взамен. Какая альтернатива – до сих пор неизвестно. Но дальше – больше.

Трамп множество раз заявлял, что Китай сознательно вредит американской экономике. Что действующие соглашения очень невыгодны США. Но сейчас он вдруг заговорил, что Китай и вовсе не является проблемой. Что Америке он сознательно не вредит, и что США не только не собирается отменять существующие соглашения о торговле с Китаем, но готовы предоставить Китаю какие-то экономические преференции, если Китай поможет решить проблему с Северной Кореей.

До этого буквально в  течение нескольких дней появляется откуда-то сама главная для США новая внешняя угроза – Северная Корея. Китай вдруг превращается в партнера, который помогает в борьбе с режимом Ким Чен Ына.

Про Северную Корею все известно тоже давно, так что внезапная актуализация этой темы непонятна. Не говоря уже о том, что  давно известно, что ключ от Северной Кореи находится в руках Пекина. Китай и Россия – единственные торговые партнеры Северной Кореи. Да и все необходимые ресурсы для создания ядерного оружия Пхеньян тоже получает из Китая. Так что союз Китая и США вообще непонятен.

1491703482

— Наверняка еще одно неблагодарное дело – прогнозировать поведение другого глобального игрока – Путина.

— Как раз политика Путина очень последовательна и логична. Он всегда говорит то, что будет делать. Строит авторитарное общество, где уровень жизни населения не является приоритетом. Пример для подражания у Путина – Сталин. Главная мечта – восстановление влияния бывшего Советского Союза. Причем теми методами, которыми действовали советские руководители – грубой силой.

Внутриполитическая линия главы РФ – это линия возвращения к диктаторскому способу управления, свертывание либеральных реформ, которые были в 90-х годах. Также – восстановление контроля над экономикой. Вполне четкая линия – новый сталинизм в XXI веке.

— Возможны ли демократические изменения в РФ?

— Вряд ли. Не стоит забывать, что Путин пришел к власти на волне чеченской войны. В диктаторском режиме всегда существуют очень мощные рычаги раскола общества, подавления протестов. Не имеет никакого значения, чего хотят обычные россияне. Их никто не спрашивает. Существует целая система оболванивания общества.

Разве это может длиться до бесконечности?

— Конечно, нет. Рано или поздно диктаторский режим потерпит экономический крах, или все его авантюры приводят к тому, что вступит во внешнеполитическую конфронтацию, где проиграет. Так произошло со многими:  Гитлером, черными полковниками в Греции, латиноамериканскими хунтами, Саддамом Хуссейном…

Хотя Советский Союз балансировал долго. Если у Путина хватит умений балансировать на грани большой войны, как он это делает сейчас, то его режим может достаточно долго существовать.

— Возможен ли распад России?

— Распад – это страшилка, которую запускает Кремль. Ведь главная проблема РФ – излишняя централизация. Москва стягивает все ресурсы. Так было всегда. Это главная причина, почему Россия экономически всегда отставала. Если бы она превратилась в конфедерацию более-менее независимых отдельных регионов, то это было бы ей только во благо.

Проблема еще в том, что нет ни одной внешней силы, которая бы поддерживала такой сценарий. Так что вероятность распада РФ невелика, но она все же существует. Когда именно это произойдет – сложно сказать.

— Недавний приезд госсекретаря США Рекса Тиллерсона в Москву теплым уж точно не назовешь. Возможна ли сегодня дружба между Трампом и Путиным?

— Америка никак не может смириться с той агрессивной политикой, которую ведет Россия. Трампу хотелось бы, чтобы РФ служила американским интересам. В частности, по Сирии. Если Путин согласится выполнять внешнеполитические задачи США, то вполне вероятно, что отношения между двумя странами могут быть восстановлены. Взамен Путин будет делать все, что захочет на постсоветском пространстве.

— Что же тогда ждет Украину? Каково ее место во всех этих геополитических баталиях?

— В первую очередь граждане Украины должны задать этот вопрос своему руководству. Главная проблема Путина в Украине состояла в том, что Революция достоинства составляла самую большую угрозу путинскому режиму. Вторая по своей силе угроза была у Грузии, во времена революции при Саакашвили.

Ведь и Украина, и Грузия – примеры государств, которые могли построить новый строй – свободный от коррупции, создать общество, где народ решает свою судьбу. В таком случае россияне могли бы задать себе вопрос: «Почему мы не можем также поступить? Почему должны терпеть Путина и всю эту банду вороватых чиновников?»

Путин приложил немало усилий, чтобы свернуть сначала демократические преобразования в Грузии, а потом и в Украине. В этом смысле украинский правящий политический слой был целиком солидарен с Путиным.

Солидарен в том, чтобы не менять страну?

— Да. Сегодня Революция достоинства полностью свернута. Нынешний режим в Украине принципиально ничем не отличается от режима Януковича. Последний не устраивал политическую элиту, поскольку стал слишком сильно грести под себя. Теперь все довольны. Украинское общество оказалось недостаточно зрелым, чтобы поддержать импульс Майдана. Теперь у Путина нет внешних причин воевать с Украиной. Он не видит угроз.

— Разве ему не нужен перманентный образ врага?

— Он его активно ищет. В Сирии победоносной войны не вышло. Там Путин столкнулся с интересами Турции, США, саудитов. Очевидно, что теперь выискивает направление, на которое можно переключить внимание российского общества. Вялотекущий формат войны в Украине уже себя исчерпал. Вокруг него нельзя мобилизовать российское общество.

Напомню, Вторая чеченская война (обиходное название боевых действий на территории Чечни и приграничных регионов Северного Кавказа, начавшихся 7 августа 1999 года, – ред.) привела Путина к власти.

Взрывы жилых домов, теракт на Дубровке и захват школы в Беслане помогли уничтожить выборность губернаторов, фактически уничтожить местное самоуправление. Такое впечатление, что, организовав недавние взрывы в Питере, Путин решил применить старые методы – массовый террор, который парализует все протестные настроения в обществе. Но что-то пошло не так.

— Что именно?

— Думаю, это связано с двумя главными причинами: обострением ситуация в Сирии. Скорее всего, испугались реакции Трампа. Того, что возможен реальный конфликт с США. Вторая причина – реакция экспертов и общества — слишком много голосов стало раздаваться, обвиняющих именно Кремль в организации  терактов. Решили все это дело с началом новой массовой волны терроризма свернуть.

— Какие существуют варианты возможного развития событий?

— Первый – новая война на Кавказе. Уже появилась тема геев, которых убивают в Чечне. Хотя все прекрасно знают, что людей в Чечне убивают давно и часто. Вновь начинается информационная компания, которая выставляет Кадырова как диктатора, несущего угрозу остальной России. Возможно, хотят таким образом переключить внимание на Кадырова, сместить его. Из-за этого организовывают показательные шоу. Ведь Кадырова большая часть России ненавидит, так что это хороший маневр.

Тем более, что на Кавказе начинаются реальные серьезные волнения, которые могут быть опасны для Москвы. Основные протестные силы сейчас – это дальнобойщики (Забастовка дальнобойщиков в России — крупномасштабная экономическая забастовка владельцев и водителей грузового автомобильного транспорта в России против введения системы взимания платы «Платон» за проезд по федеральным трассам для грузовиков, имеющих разрешенную максимальную массу свыше 12 тонн, стартовавшая в ноябре 2015 года, – ред.). Наиболее активны они на Кавказе.

Против дагестанских дальнобойщиков уже даже пытались использовать бронетехнику. Для Москвы жизненно важно не допустить, чтобы на Северном Кавказе возникло мощное народное движение, действующее не террористическими, а цивилизованными методами (демонстрации, забастовки), выступающее под экономическими и национально-освободительными лозунгами. Если они сольются вместе — это будет конец власти Кремля.

Поэтому для Москвы жизненно важно перевести выступления в русло терроризма и подавить их силой. Новое обострение событий на Кавказе, новая Кавказская война даст для этого прекрасную возможность.

— А второй вариант?

—  Экспансия в Средней Азии и Афганистане. Начал появляться «среднеазиатский след» в терактах, намеки на угрозу со стороны экстремистов в Афганистане. Кремль хотел бы парализовать российское общество страхом террора. Афганистан вполне подходит на роль региона, откуда придет новая угроза. Российских граждан можно этим запугать.

Третий вариант – украинский. По неофициальной информации, вероятно обострение ситуации в течение этого месяца. Есть различные указывающие на это признаки, так, во время суда по делу убийства Немцова главный подозреваемый заговорил вдруг об украинском следе.

Мол, один из предполагаемых организаторов убийства, застреленный при задержании, проходил обучение в СБУ, его забросили на территорию РФ украинцы. То есть пытаются перевести стрелки на украинские власти.

В Кремле хотят начать борьбу не просто с украинцами, которые распинают русских младенцев на Донбассе, а с Украиной, как страной, которая ведет подрывную деятельность против России. Масштабное обострение, а не вялотекущая позиционная война.

Думаю, в Кремле сейчас просчитывают оба варианта, но пока еще не выбрали.

— Выходит, что вопрос завершения войны на Донбассе все же остается открытым.

— Завершение войны не выгодно ни украинским властям, ни России. Путинская агрессия является главным предлогом, почему украинские власти не проводят реформ, тем самым подавляя протестные движения.

Очевидно, что власти использовали Донбасс, чтобы уничтожить самых активных членов общества. Это видно по тому, что произошло в Донецком аэропорту, Дебальцево. В любой нормальной стране люди, ответственные за такой провал, просто бы сидели на скамье подсудимых. Ведь это была очевидная подстава. Многие активисты, которые могли бы составить костяк протестного движения против существующего в Киеве режима, были просто уничтожены во время этих военных действий.

То же касается и России. Утилизируют на Донбассе самых активных. Для Путина русский национализм представлял большую опасность. Часть из тех, кто согласился сотрудничать с центром, отправили на Донбасс. Все эти казаки, лимоновцы и прочие. Тех, кто противился, посадили в тюрьмы.

В Украине создалась патовая ситуация. Отдали Крым и Донбасс, тем самым отсекли несколько миллионов избирателей, которые потенциально голосовали бы за таких, как Янукович. В результате другой олигархический клан без проблем пришел к власти. Так что происходящее на Донбассе – типичный договорняк.  

— Что может эту ситуацию изменить?

— Внешний фактор, который может повлиять, – это если Путин слишком зарвется и действительно бросит военный вызов Западу. Например, начнет какие-то действия в Прибалтике. Хотя это маловероятно.

Внутренний фактор – выступление самого украинского народа, которому надоест, что его используют для олигархических игр. Если украинцы реально захотят стать народом Европы, вспомнят о своих европейских надеждах, об упущенных возможностях, о том, что страна могла бы сейчас быть совсем другой. И до сих пор, по большому счету, есть возможности для этого – и исторические традиции, и человеческий потенциал. Не хватает лишь настоящего желания масс и консолидированной воли пассионариев. Но я пока что не вижу таких сил. Если общество не найдет в себе сил разорвать этот договорняк, то ситуация будет развиваться в таком же темпе, как сейчас.

Но мы видим, что с 1991 года власть олигархов существовала в Украине, и она устраивала большую часть населения. Украинцы привыкли жить в такой ситуации и не видно, что сильно хотят ее изменить.

Романия Горбач
https://politeka.net/430849-avraam-shmulevich-u-putina-bolshe-net-vneshnikh-prichin-voevat-s-ukrainoy/

Авром

Авраам Шмулевич: У Путіна більше немає зовнішніх причин воювати з Україною

Авраам Шмулевич: У Путіна більше немає зовнішніх причин воювати з Україною

 

Нова Холодна війна або чергові політичні ігри? Як показують останні події, чіткої відповіді на це питання немає ні в кого.

Чи можлива насправді руйнівна ядерна війна, які варіанти експансії обмірковують зараз у Кремлі, а також що заважає Україні стати європейською державою, в інтерв’ю NewsOne.pp.ua розповів рабин, політолог Авраам Шмулевич.

– На міжнародному рівні активізувалося питання можливої ​​ядерної війни з Північною Кореєю. Що це – реальна загроза чи політика гучних слів?

– Загалом усе можливо. Адже в нас є дві держави (Росія та Північна Корея), які на політичному рівні заявили, що готові застосувати ядерну зброю. Такого не було навіть в епоху Холодної війни. Тоді застосування ядерної бомби було малоймовірним, оскільки наслідки були б уже дуже руйнівними для всіх сторін. Зараз усе по-іншому. Ядерна зброя модернізується, стає все менш руйнівною.

Нещодавно (13 квітня) США вперше застосували в Афганістані найпотужнішу з коли-небудь використовуваної у бойовій обстановці неядерну зброю – бомба GBU-43/B MOAB. Абревіатура MOAB офіційно означає «Massive Оrdnance Air Іlast» (важкий боєприпас фугасної дії). Але у ЗМІ її називають «Mother of All Bombs» – «Мати всіх бомб». Вона призначена саме для знищення підземних споруд. І це ще не найпотужніша з неядерних протибункерних бомб в американському арсеналі.

Через день після цього, 14 березня, було проведено випробування на полігоні в Неваді нової ядерної бомби B61-12 gravity bomb, «гравітаційної». Вибухає у глибині земної поверхні. Фактично ці одночасно показані американцями бомби призначені для знищення вищого керівництва країни, яке захоче застосувати ядерну зброю.

Зрозуміло, що для Путіна і Кім Чем Ина втрата власних громадян не важлива. Самі вони сподіваються відсидітися в підземних бункерах. Не вийде.

– Модернізувати ядерну зброю – це одне, але застосувати – зовсім інше питання. Що може стати точкою кипіння?

– Звичайно, не хочеться вірити в гучні заяви політиків. Найчастіше диктаторські режими роблять кроки, які не можна пояснити з точки зору здорового глузду.

Говорячи про Південно-Східну Азію, там є протистояння між Китаєм й іншими країнами – Японією, Філіппінами, В’єтнамом.

Актуальна досі проблема Тайваню, яку Китай хоче вирішити військово (це навіть передбачено в офіційній військовій доктрині). Є ще непередбачуваний лідер Північної Кореї і криза в Південній, якою він може захотіти скористатися. Також маємо США, де абсолютно не зрозуміло, у чому полягає їхня політична лінія.

Не забуваємо і про Росію, яка може скористатися ядерним арсеналом, щонайменше для шантажу. Так що події можуть розвиватися, як снігова куля.

– Ізраїль колись розібрався з іракською і сирійською ядерною проблемою. Наприклад, у 2007-му ВПС Ізраїлю розбомбили в Сирії об’єкт, який ймовірно був споруджуваним ядерним реактором. Чи слід американцям застосувати такий же досвід щодо Північної Кореї?

– Так, в Ізраїлі був такий досвід. Один – в Іраку, коли Саддам Хусейн будував ядерний реактор, і другий – по сирійському об’єкту. Весь світ засудив операцію в Сирії. ООН погрожувала навіть запровадити санкції проти Ізраїлю. Деякі, до речі, були запроваджені.

Ніхто сьогодні не виражає подяку Ізраїлю за те, що в Сирії немає ядерної бомби. Уявіть, що було б зараз, якби в руках Башара Асада виявилася ядерна зброя. Сперечалися б зараз про те, наскільки ймовірним є, що ядерна бомба вибухне на вулицях Парижа. Це все показує, наскільки політики навіть демократичних країн недалекоглядні.

Але тут є суттєва розбіжність між стратегією Ізраїлю в Іраку і Сирії та нинішньою ситуацією в Північній Кореї. Ізраїль тоді діяв на випередження. Ядерний реактор у Сирії, наприклад, ще не було побудовано. У Північній Кореї вже є ядерна бомба.

Попередній адміністрації США потрібно було діяти раніше. Але вся політика Обами полягала в тому, що оголошувалася якась «червона лінія», яку не можна перетинати. Потім противник цю лінії перетинав. Америка нічого не робила, але оголошувала наступну «червону лінію», при порушенні якої вже точно слідуватимуть жорсткі заходи. Ця лінія порушувалася, оголошувалася наступна. Так що час втрачено.

Завдавати удару варто тепер лише за цілковитої впевненості, що вдасться всі ядерні боєголовки знищити до того, як вони встигнуть злетіти. Інакше великих жертв не минути.

– Якщо час згаяно, то яку лінію слід застосувати адміністрації Трампа?

– Найневдячніша річ – це прогнозувати зовнішньополітичну лінію президента Дональда Трампа. Він абсолютно непередбачуваний, і я не можу зрозуміти ту логіку, якою він керується. Підозрюю, що і сам Трамп її не знає.

До приходу у владу заявляв, що його головний пріоритет у зовнішній політиці – це боротьба з Китаєм. Дійсно, є величезний зовнішньоторговельний дефіцит між Америкою і Китаєм (на користь останнього).

Китай проводить агресивну зовнішню політику. Трамп критикує і скасовує Транстихоокеанське партнерство (торговельна угода між 12-ма країнами Азіатсько-Тихоокеанського регіону, – ред.). До того ж нічого не пропонує натомість. Яка альтернатива – досі невідомо. Але далі – більше.

Трамп безліч разів заявляв, що Китай свідомо шкодить американській економіці. Що чинні угоди дуже невигідні США. Але зараз він раптом заговорив, що Китай і зовсім не є проблемою. Що Америці він свідомо не шкодить, і що США не лише не збирається скасовувати наявні угоди про торгівлю з Китаєм, але готові надати Китаю якісь економічні преференції, якщо Китай допоможе вирішити проблему з Північною Кореєю.

Про Північну Корею все відомо теж давно, так що раптова актуалізація цієї теми незрозуміла. Не кажучи вже про те, що давно відомо, що ключ від Північної Кореї перебуває в руках Пекіна. Китай і Росія – єдині торговельні партнери Північної Кореї. Та й всі необхідні ресурси для створення ядерної зброї Пхеньян теж отримує з Китаю. Так що союз Китаю і США взагалі незрозумілий.

– Напевно, ще одна невдячна річ – прогнозувати поведінку іншого глобального гравця – Путіна.

– Якраз політика Путіна дуже послідовна і логічна. Він завжди говорить те, що робитиме. Будує авторитарне суспільство, де рівень життя населення не є пріоритетом. Приклад для наслідування у Путіна – Сталін. Головна мрія – відновлення впливу колишнього Радянського Союзу. Причому тими методами, якими діяли радянські керівники – грубою силою.

Внутрішньополітична лінія голови РФ – це лінія повернення до диктаторського способу управління, згортання ліберальних реформ, які були в 90-х роках. Також – відновлення контролю над економікою. Цілком чітка лінія – новий сталінізм у XXI столітті.

– Чи можливі демократичні зміни у РФ?

– Навряд чи. Не варто забувати, що Путін прийшов до влади на хвилі чеченської війни. У диктаторському режимі завжди існують дуже потужні важелі розколу суспільства, придушення протестів. Не має жодного значення, чого хочуть пересічні росіяни. Їх ніхто не питає. Є ціла система обдурення суспільства.

– Хіба це може тривати до нескінченності?

– Звичайно, ні. Рано чи пізно диктаторський режим зазнає економічного краху, або всі його авантюри призводять до того, що розпочне зовнішньополітичну конфронтацію, де програє. Так сталося з багатьма: Гітлером, чорними полковниками у Греції, латиноамериканськими хунтами, Саддамом Хусейном…

Хоча Радянський Союз балансував довго. Якщо в Путіна вистачить умінь балансувати на грані великої війни, як він це робить зараз, то його режим може досить довго існувати.

– Чи можливий розпад Росії?

– Розпад – це страшилка, яку запускає Кремль. Адже головна проблема РФ – надмірна централізація. Москва стягує всі ресурси. Так було завжди. Це головна причина, чому Росія економічно завжди відставала. Якщо б вона перетворилася на конфедерацію більш-менш незалежних окремих регіонів, то це було б лише на добро.

Проблема ще в тім, що немає жодної зовнішньої сили, яка б підтримувала такий сценарій. Так що ймовірність розпаду РФ невелика, але вона все ж є. Коли саме це станеться – складно сказати.

– Нещодавній приїзд держсекретаря США Рекса Тіллерсона в Москву теплим уже точно не назвеш. Чи можлива сьогодні дружба між Трампом і Путіним?

– Америка ніяк не може змиритися з тією агресивною політикою, яку веде Росія. Трампу хотілося б, щоб РФ служила американським інтересам. Зокрема, щодо Сирії. Якщо Путін погодиться виконувати зовнішньополітичні завдання США, то цілком ймовірно, що відносини між двома країнами можуть бути відновлені. Натомість Путін робитиме все, що захоче на пострадянському просторі.

– Що ж тоді чекає Україну? Яке її місце у всіх цих геополітичних баталіях?

– Перш за все громадяни України повинні поставити це питання своєму керівництву. Головна проблема Путіна в Україні полягала в тому, що Революція гідності становила найбільшу загрозу путінському режиму. Друга за своєю силою загроза була у Грузії, за часів революції при Саакашвілі.

Адже і Україна, і Грузія – приклад держав, які могли побудувати новий лад – вільний від корупції, створити суспільство, де народ вирішує свою долю. У такому разі росіяни могли б задати собі питання – чому ми не можемо також вчинити. Чому повинні терпіти Путіна і всю цю банду злодійкуватих чиновників.

Путін доклав чимало зусиль, щоб згорнути спочатку демократичні перетворення у Грузії, а потім – і в Україні. У цьому сенсі український правлячий політичний шар був цілком солідарний із Путіним.

– Солідарний у тому, щоб не міняти країну?

– Так. Сьогодні Революція гідності геть згорнута. Нинішній режим в Україні принципово нічим не відрізняється від режиму Януковича. Останній не влаштовував політичну еліту, оскільки став занадто сильно гребти під себе. Тепер усі задоволені. Українське суспільство виявилося недостатньо зрілим, щоб підтримати імпульс Майдану. Тепер у Путіна немає зовнішніх причин воювати з Україною. Він не бачить загроз.

– Хіба йому не потрібен перманентний образ ворога?

– Він його активно шукає. У Сирії переможної війни не вийшло. Там він натрапив на інтереси Туреччини, США, Саудитів. Очевидно, що тепер вишукує напрямок, на який можна перемикнути увагу російського суспільства. Млявий формат війни в Україні вже вичерпався. Навколо нього не можна мобілізувати російське суспільство.

Нагадаю, Друга чеченська війна (повсякденна назва бойових дій на території Чечні і прикордонних регіонів Північного Кавказу, що почалися 7 серпня 1999 року, – ред.) привела Путіна до влади.

Вибухи житлових будинків, теракт на Дубровці та захоплення школи в Беслані допомогли знищити виборність губернатора, фактично знищити місце самоврядування. Таке враження, що, організувавши нещодавні вибухи в Пітері, Путін вирішив застосувати старі методи – масовий терор, який паралізує всі протестні настрої в суспільстві. Але щось пішло не так.

– Що саме?

– Думаю, це пов’язано із двома головними причинами: загостренням ситуація в Сирії. Швидше за все, злякалися реакції Трампа. Того, що можливий реальний конфлікт зі США. Друга причина – реакція експертів і суспільства – занадто багато голосів почало лунати, які звинувачують саме Кремль в організації терактів. Вирішили всі ці справи з початком нової масової хвилі тероризму згорнути.

– Які є варіанти можливого розвитку подій?

– Перший – нова війна на Кавказі. Уже з’явилася тема геїв, яких вбивають у Чечні. Хоча всі чудово знають, що людей в Чечні вбивають давно і часто. Знову починається інформаційна компанія, яка виставляє Кадирова як диктатора, який несе загрозу решті Росії. Можливо, хочуть у такий спосіб перемикнути увагу на Кадирова, змістити його. Через це організовують показові шоу. Адже Кадирова велика частина Росії ненавидить, так що це хороший маневр.

Тим паче, на Кавказі починаються реальні серйозні хвилювання, які можуть бути небезпечні для Москви. Основні протестні сили зараз – це далекобійники (Страйк далекобійників у Росії – великомасштабний економічний страйк власників і водіїв вантажного автомобільного транспорту в Росії проти запровадження системи справляння плати «Платон» за проїзд федеральними трасами для вантажівок, що мають дозволену максимальну масу понад 12 тонн, яка стартувала в листопаді 2015 року, – ред.). Найбільш активні вони на Кавказі.

Проти дагестанських далекобійників уже навіть намагалися використовувати бронетехніку. Для Москви життєво важливо не допустити, щоб на Північному Кавказі виник потужний народний рух, що діє не терористичними, а цивілізованими методами (демонстрації, страйки), яка виступає під економічними і національно-визвольними гаслами. Якщо вони зіллються разом – це буде кінець влади Кремля.

Тому для Москви життєво важливо перевести виступи в річище тероризму і придушити їх силоміць. Нове загострення подій на Кавказі, нова Кавказька війна дасть для цього чудову нагоду.

– А другий варіант?

– Експансія в Середній Азії та Афганістані. Почав з’являтися «середньоазіатський слід» у терактах, натяки на загрозу з боку екстремістів в Афганістані. Кремль хотів би паралізувати російське суспільство страхом терору. Афганістан цілком підходить на роль регіону, звідки прийде нова загроза. Російських громадян можна цим залякати.

Третій варіант – український. За неофіційною інформацією, ймовірне загострення ситуації протягом цього місяця. Є різні вказівники на ці ознаки, так, під час суду у справі Нємцова головний підозрюваний заговорив раптом про український слід.

Мовляв, один з імовірних організаторів убивства, застрелений при затриманні, – проходив навчання у СБУ, його закинули на територію РФ українці. Тобто намагаються перевести стрілки на українську владу.

У Кремлі хочуть почати боротьбу не просто з українцями, які розпинають російських немовлят на Донбасі, а з Україною, як країною, яка веде підривну діяльність проти Росії. Масштабне загострення, а не пасивна позиційна війна.

Думаю, у Кремлі зараз прораховують обидва варіанти, поки ще не вибрали.

– Виходить, що питання завершення війни на Донбасі все ж залишається відкритим.

– Завершення війни не вигідно ні українській владі, ні Росії. Путінська агресія є головним приводом, чому українська влада не проводить реформ, тим самим придушуючи протестні рухи.

Очевидно, що влада використовувала Донбас, щоб знищити найактивніших членів суспільства. Це видно по тому, що сталося в Донецькому аеропорту, Дебальцевому. У будь-якій нормальній країні люди, відповідальні за такий провал, просто б сиділи на лаві підсудних. Адже це була очевидна підстава. Багато активістів, які могли б скласти кістяк протестного руху проти наявного в Києві режиму, були просто знищені під час цих військових дій.

Те ж стосується і Росії. Утилізують на Донбасі найактивніших. Для Путіна російський націоналізм становив велику небезпеку. Частину з тих, хто погодився співпрацювати з центром, відрядили на Донбас. Усі ці козаки, лимоновці та інші. Тих, хто опирався, запроторили в тюрми.

В Україні створилася патова ситуація. Віддали Крим і Донбас, тим самим відсікли кілька мільйонів виборців, які потенційно голосували б за таких, як Янукович. У результаті інший олігархічний клан без проблем прийшов до влади. Так що те, що відбувається на Донбасі, – типовий договірняк.

– Що може цю ситуацію змінити?

– Зовнішній фактор, який може вплинути, – це якщо Путін занадто зарветься і дійсно кине військовий виклик Заходу. Наприклад, почне якісь дії у Прибалтиці. Хоча це малоймовірно.

Внутрішній фактор – виступ самого українського народу, якому набридне, що його використовують для олігархічних ігор. Якщо українці реально захочуть стати народом Європи, згадають про свої європейські надії, про втрачені можливості, про те, що країна могла б зараз бути зовсім іншою. І досі, великою мірою, має можливості для цього – й історичні традиції, і людський потенціал. Бракує лише справжнього бажання мас і консолідованої волі пасіонаріїв. Але я поки що не бачу таких сил. Якщо суспільство не знайде в собі сил розірвати цей договірняк, то ситуація розвиватиметься в такому ж темпі, як зараз.

Але ми бачимо, що з 91-го року влада олігархів існувала в Україні, і вона влаштовувала переважну частину населення. Українці звикли жити в такій ситуації і не видно, що сильно хочуть її змінити.

Романія Горбач
http://newsone.pp.ua/%D0%B0%D0%B2%D1%80%D0%B0%D0%B0%D0%BC-%D1%88%D0%BC%D1%83%D0%BB%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D1%87-%D1%83-%D0%BF%D1%83%D1%82%D1%96%D0%BD%D0%B0-%D0%B1%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%88%D0%B5-%D0%BD%D0%B5%D0%BC%D0%B0%D1%94/